Чи варто казати стороннім людям про свій РДУГ?
Багато дорослих з РДУГ замислюються чи доцільно розкривати свій діагноз стороннім людям. Колегам по роботі, однокурсникам та просто оточенню, з яким періодично доводиться взаємодіяти. Чи полегшить це комунікацію чи навпаки погіршить. Я — дипломований психолог та РДУГ-коуч, і сама маю РДУГ. В цій статті зібрала власний досвід само-розкриття та роздуми на цю тему.
Перед тим, як перейдемо до статті, запрошую на коуч-сесії для дорослих з РДУГ. Де ми дослідимо маскування та безпечне демаскування, знайдемо шляхи полегшення життя з РДУГ саме у вашому унікальному випадку. Також підписуйтесь на мою сторінку на Facebook, де я пишу про своє життя з РДУГ, розкриваю теми нейрорізноманіння, психології, кіно та трохи про мистецтво і творчість.
Про маскування та сором
Коли ми приховуємо діагноз, то часто намагаємось відповідати очікуванням нейротипової частини нашого оточення . Тобто поводимось не так, як відчуваємо, а як від нас очікують. І це називається маскування. З одного боку воно корисно у короткостроковій перспективі, бо ми комунікуємо з людьми звичним для них способом та виконуємо задачі. А з іншого боку, коли маскування займає багато часу та ресурсів, то призводить до вигорання. І тоді ми вже не здатні навіть на прості дії, припиняємо функціонування та ховаємось від життя та обов’язків.
Ще є сором, який грає важливу роль у тому, щоб приховувати свій діагноз та продовжувати маскуватись. Бо ми боїмось, що знайомі та колеги вирішать, що діагноз РДУГ автоматично означає, що з нами щось не так. І що нас варто уникати чи звільнити з роботи. Тому ми обираємо докладати ще більше зусиль, щоб приховати прояви РДУГ, бо панічно боїмося розкриття. Спойлер — часто прояви все одно помітні, як би ми не старались їх приховати.
Сором це окрема велика тема, яку я детальніше розкрию у інших статтях, а тут скажу тільки, що це результат травматичного досвіду. І наше відчуття що з нами щось не так — не є істиною. Але ми віримо в це, бо мали негативний досвід зі своїми проявами РДУГ у минулому і запам’ятали, що бути собою в цьому контексті — небезпечно. Тому робота з соромом — це довгий, але корисний шлях до прийняття своїх особливостей.
Разом з тим, розкриття діагнозу може зняти певний рівень вимог до нас — від нас самих та від соціуму. Але це має бути свідоме та доречне рішення. Бо кожна комунікативна ситуація унікальна і рішення щодо само-розкриття варто приймати враховуючи плюси, мінуси та кінцеву мету.
Мої кейси розкриття діагнозу
Я – коуч для дорослих з РДУГ і сама маю РДУГ. Діагноз отримала вже у дорослому віці, тому питання кому і як про нього казати виникло майже одразу після діагностування. Нижче поділюсь власним досвідом про само-розкриття діагнозу РДУГ.
Коли проходила навчання коучингу, то в групі не розкривала свій РДУГ на загал, але коли практикували навчальні коуч сесії з колегами, то вже там розповідала. І пояснювала свої особливості, та які труднощі потенційно можуть виникнути у колег під час роботи зі мною.
Так от під час однієї такої сесії з колегою, коли я сказала, що у мене РДУГ, то вона теж сказала, що підозрює у себе РДУГ. Ми трохи поговорили про свої неуважні та гіперфокусні справи та розійшлися. А через деякий час вона зі мною зв’язалась і сказала, що пройшла діагностику і нарешті підтвердила діагноз. І що саме мій камінгаут їй допоміг зробити цей крок і вона цьому рада. Тобто моє розкриття запустило ланцюгову реакцію діагностики у інших.
Ще один випадок. З іншою колегою, яка не мала РДУГ, але чула про цей діагноз від знайомих. Вона мала дещо упереджене ставлення, типу «всі ми трохи РДУГ» та «в усьому винні соцмережі та кліпове мислення». Я розумію, що всім в певній мірі важко фокусуватись та рухатись послідовно до цілей. І вона як представниця нейротипової частини соціуму, відчувала певне роздратування від того особливого ставлення до РДУГ (”їм значить можна прокрастинувати, а мені ні”) та певної мейнстрімності діагнозу. І також мала упереджене ставлення до медикаментів, які приймають її знайомі з РДУГ.
Я їй тоді пояснила, чому «всі ми трохи РДУГ» — це міф і чим це відрізняється від звичайної неуважності, ну і трохи лікбезу про ліки. Вона після цього сказала, що тепер терплячіше ставитиметься до людей зі свого оточення, у яких є РДУГ і мені здається, що її напруга навколо цієї теми трохи зменшилась.
Тобто якщо підсумувати мій досвід, то розкривати свій діагноз має сенс, коли це сприяє зближенню між людьми та полегшенню комунікації. Ну і для просвіти, тобто психоедукації. Там, де вона матиме позитивний вплив на ставлення нейротипової людини до людей з РДУГ і покращить їх взаєморозуміння. Бо ніколи не знаєш, в якому світі живе інша людина. Ці знання можуть стати важливим кроком для неї теж.
Не дивлюсь в очі, або ще трохи про власний досвід само-розкриття
Я ще помітила, що якщо я розкриваю свої особливості, то це полегшення для мене в плані вимог до себе. Я більше не підтягую себе до певних нейротипових стандартів поведінки, а можу розслабитись і бути собою.
У мене є така особливість, я не дивлюсь людям у очі коли спілкуюсь. Можу роздивлятись підборіддя, волосся, лоб, вуха. Тобто ВСЕ, крім очей. Бо мені некомфортно в них дивитись з дитинства. Але ж соціум очікує, що ти будеш дивитись в очі співрозмовнику, інакше подумають, що ти не щирий, схвильований і з тобою щось не так.
Тому зараз я часто кажу людям, з якими спілкуюсь про те, що я не дивлюсь в очі. Це моя особливість і мені так зручно. І коли я про це повідомляю, то це знімає з мене величезний тягар необхідності робити некомфортну для себе дію, яка поглинає 90 відсотків моєї уваги та сил. І цю звільнену увагу я можу приділити спілкуванню — співрозмовнику, темі розмови та формулюванню власних думок.
Тобто я насолоджуюсь цією взаємодією вільніше та повніше, ніж якби я маскувала свої особливості та змушувала себе дивитись в очі. І для співрозмовника це теж полегшення, бо він не відволікається на думки про те, що ж я там приховую та що зі мною не так. А просто приймає цю мою особливість та продовжує спілкування. А якщо не приймає, то це вже його процес, над яким я не маю влади.
Навіщо розкривати діагноз іншим?
Розкриття діагнозу може мати сенс, якщо:
- воно полегшує комунікацію та зменшує кількість непорозумінь;
- знижує рівень внутрішнього напруження та самокритики, пов’язаних з маскуванням;
- дозволяє пояснити свої особливості без постійних виправдань;
- сприяє ближчому та чеснішому контакту між людьми;
- створює простір для психоедукації, яка реально може змінити ставлення до РДУГ;
- допомагає іншим людям впізнати себе, звернутися по підтримку або перестати соромитися власних труднощів.
Водночас розкриття діагнозу — це не обов’язок і не маркер сміливості. Це інструмент, який варто використовувати тоді, коли він працює на вас, а не проти вас.
Ризики само-розкриття, або коли не варто розкривати свій діагноз
Якщо коротко, то в тих випадках, коли це ускладнить життя.
- Якщо люди упереджені щодо психології в цілому та РДУГ зокрема. Такі люди будуть знецінювати вас та ваш досвід та казати про “понапридумували модних діагнозів”. Просвіта щодо ментального здоров’я та нейровідмінності має сенс лише тоді, коли співрозмовник зацікавлений та готовий почути цю інформацію. Інакше це буде просто ще один травматичний досвід.
- Якщо людина негативно налаштована саме до вас. Якщо відчуваєте, що щось не те саме у взаємодії з цією конкретною особистістю, то краще не треба. Бо скоріше за все, ваш діагноз стане для неї черговим інструментом образ та маніпуляцій.
- Коли відчуття вразливості сильніше за полегшення. Може бути таке, що ви ще не готові до саморозкриття, бо відчуваєте вразливість. І тоді нерозголошення діагнозу виправдане, бо зберігає психологічну стабільність. Але тут, як психолог та коуч, вважаю, що все ж таки варто пропрацьовувати це відчуття вразливості, щоб воно не заважало жити, працювати та спілкуватись.
Сам собі адвокат
Англійський термін self-advocacy (самоадвокація), який означає захист себе та своїх інтересів. Це про здатність людини усвідомлювати свої особливості, відкрито говорити про них і відстоювати власні потреби та права у взаємодії з суспільством. Для людей з РДУГ це означає не «виправдовуватися» за свої труднощі, а пояснювати, як саме працює їхня нервова система, які умови допомагають їм бути ефективними та які межі важливо поважати.Як застосувати принципи самоадвокації при розкритті діагнозу?
– Просити про необхідні зміни чи зручності
– Не використовувати РДУГ як виправдання за невиконану роботу
– Домовлятися про формат взаємодії, який працює для обох сторін
Висновки
Розкриття діагнозу РДУГ — це не обов’язок і не універсальне рішення для всіх ситуацій. Воно може мати сенс тоді, коли допомагає полегшити комунікацію, зменшити кількість непорозумінь і зробити взаємодію більш чесною та передбачуваною для обох сторін. Також само-розкриття може виконувати важливу просвітницьку функцію — руйнувати міфи про РДУГ, знижувати стигму та формувати більш емпатичне ставлення до нейровідмінностей.
Водночас важливо пам’ятати, що розкривати свій діагноз не обов’язково, особливо якщо людина до цього не готова або якщо існує ризик зіткнутися з упередженням, знеціненням чи використанням цієї інформації проти неї. Само-розкриття має і свої мінуси: підвищену вразливість, можливу стигматизацію та емоційні втрати — і ці фактори так само варто враховувати.
У підсумку, рішення про розкриття діагнозу має бути зваженим і контекстуальним: з урахуванням власного стану, рівня безпеки у взаємодії, цілей комунікації та можливих наслідків. Найкраще рішення — те, яке підтримує вашу психологічну стабільність, відчуття цілісності та право бути собою у світі, який не завжди готовий до різноманіття.
РДУГ-коучинг — Розвивайте навички для досягнення професійних та особистих цілей з урахуванням особливостей вашого мислення. Покращуйте увагу, планування та саморегуляцію. Досягайте цілей без хаосу, прокрастинації та самокритики. Подробиці>>>
